Павло Мовчан – Порох

В крупинці кожній – прах життєвий;
і перехрестя всіх віків
в істоті кожній, в кожнім дневі
вся сума проминувших днів… і порохів…

Минулого не підрихтуєш
своїм теперішнім знанням…
Потужно б’є життєвий струмінь,
та смертно гаситься щодня…

Нема ні виломів, ні щілин,
несе усіх один потік,
і ти зживаєш в своїм тілі
безвічність всю за власний вік.

Життя множинно в тілі тліннім
зроста й безвіччям його тлить.
Підвівся порох на коліна
і прагне втілень, аби жить.

Встає відземно вихор гідно,
немов повсталий шар сторіч.
– Ти хто? Богдан? Іван Безрідний?
Плюєш навіщо межи віч?

Ти – просто лютощів ті рештки,
що ще не вичахли в землі…
Ти піднімаєш дибки стежку,
аби струсить останній слід…

Та й я, збуваючи імення,
зживаю плоть свою сумну,
щоб вихор згріб його у жменю
і комусь в очі сипонув…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 4,00 out of 5)
Павло Мовчан – Порох вірш.