Павло Мовчан – Пам’ять

Бігке, розкотисте, знайоме,
як порошина ув огромі,
мелькоче зрушений обліг –
невпинний біг…
Життя – знайоме…
Так ніби деревом тут був,
і листям всю блакить промацав,
що чув, що бачив – не забув,
на все поклав карби означень.
По перевтіленні – рубці
настовбурні зберіг на тілі.
Іржаві кулі в кулаці,
на шиї зашморги зотлілі.
Дірчастий слух, загускла кров,
в смолі запечене перо,
і низка птиць на дні зіниць,
як злузане насіння,
і вся Вітчизна прямолиць –
крізь призму сліз подвійна.
О Батьківщино, давній біль
іржею проступа на шкірі,
все заподіяне тобі
мене кріпить в щоденній вірі,
що непоборні ми, о ні!
Допоки хоч в одному слові
відлунюють звитяжні дні,
що нас наснажують в любові!



Павло Мовчан – Пам’ять вірш.