Павло Мовчан – Вітряний вечір

Верховний шум над головами йшов
притишено, напружено, поштиво
і широко стелив блакитний шовк,
пестливо гладив хвилі ворухливі.
Верховний шум протяжно над життям
стеливсь листато стишеним лататтям,
ламаючи уперто опертя,
муруючи по обріях загати…
І ширився потужно слідкома
горбатий страх, підшитий хутром чорним;
він ліс рівняв, і чолопки ламав,
і простелявсь над водами потворно…
Він з голосом верховним сполучавсь,
що западав у вуха, наче присок,
і слух згорав, і спорожнілий час
хитавсь повільно безліччю колисок.
Я бачив голос – він вогнем горів,
спалахував оклично, запитально:
– Чи ти вустами не спотворив слів? –
І хочеш бути першим чи останнім? –
… Та я мовчав. І бачив угорі:
верховне небо мерехтить дзеркально.
А в ньому все відбито до дрібниць:
гілки поламані, і верби дуплуваті,
розкритий рот, а з глибини зіниць
димок куриться в землю змійкувато.



Павло Мовчан – Вітряний вечір вірш.