Павло Мовчан – “На пагорби, на вечір, на вітри…”

На пагорби, на вечір, на вітри
зір посила свій подив і відвертість:
далеко – жить, далеко – йти з гори
і небо на плечах нести упертих.
Звиса згори сріблястий ланцюжок –
простерту руку піднеси під нього:
тече, тече крізь пальці порошок,
вкрива блакиттю зрошену дорогу.
За обрієм відкрилося мені
солодке лоно – папороть квітуча,
літа мені куються голосні
зозулями на листячку летючім.
Зелений колір всюди молодий,
зласкавлений промінням стягуватим…
О завтрашнє, спинися і зажди –
зірву листочок, аби смак не втратить!
Зір утомлю, і виснажу вуста,
і жайворів візьму собі у вуха…
Трава густа з-під ніг мені зроста,
немов пита: – Ну, чом спинився? Рухайсь!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – “На пагорби, на вечір, на вітри…” вірш.