Павло Мовчан – Ягода

Суничино терпка, жарка і недозріла,
тверда моя рука
торкнулась твого тіла
і зранила – прости…
Як тепер кров замовить?
Невже ж занапастив
душі святу основу?..
Недосконалий я: зісподу росте вовна.
Я серце пощербив давно.
І плоть моя щертовна.
Привласнюю, беру, владую, розкошую…
Та своїх зморщок не зітру і честі не сплямую.
Вже знати й на тобі мої давильні пучки:
не змити тих карбів, не зняти з губ каблучки.
Бо в горлі – холод, сніг… не нігті,
а крижинки,
і всі мої слова сум-ні… а сміх, як волосинка…
Ось лезо осоки,
ось сироти на тілі,
ось рана впоперек руки,
і холод крана біло…
Суничино, сховайсь в густій траві під листям,
бо ниже, ниже голка-час
ягіддя, мов намисто.
Хоч колір відміни чи в землю западися –
твій погляд вогняний
пече – ой не дивися!
Червоні ящірки біжать по грудях вгору,
з розтятої руки дим скрапує прозоро.
І не привласнив я ні честі, ані слави…
Суничник геть зів’яв –
димить пеньок трухлявий.
І на зап’ястку – шрам, і пучки попіл горнуть.
А шкіра – мов кора, порепана, аж чорна.
Чого ж вона шука, ота рука вузлата?..
Спинися, почекай – а що ж ти, Павле, втратив?



Павло Мовчан – Ягода вірш.