Павло Мовчан – Осіння пам’ять

Запорошене око сльоза омиває,
схолонають ліси, і листочок листка доганяє,
і повзуча трава завмирає, наїживши спину,
щоб ухутрити плечі тобі соболино.
Ніби іскра – папір – порошина пекуча
пропалила весь світ – чорна дірка зія,
отвір ширша – для ширших сполучень
продувається пам’ять твоя…
Та у звивині мізку – тернина –
гострий спогад, урослий цвяшок:
пропалила долоню жарина,
і крізь неї тече порошок.
Не вхопить мені борошна, нене, у жменю,
губ мені не стулить, бо пече,
корба крутиться, кру… помрячено,
борошенце крізь руку тече.
Запорошені очі не бачать,
як листок обганяє листка,
борошнина, мов присок, гаряча
білу днину наскрізь пропіка…
І повіки, обтяжені мливом,
підіймати все важче мені…
благувато, ні, мабуть, щасливо
посміхаюсь – гну губи мучні.
І обметицю злизую з жорен,
обціловую камінь терпкий,
струмінь борошна свердлом прозорим
у долонях буравить дірки.
І язик діркуватий, як сито,
слово “хліб” не протисне ніяк,
аби пам’ять з життям сполучити,
відновивши забутий вже смак.
І мовчу, і кручу свою корбу,
чую вік, як гуркочуть трибки,
бачу, котиться торба із горба,
хоч заплющивсь, бо граю в жмурки.
І трава, наче дріт, під ногами,
і куди не ступлю – дерева…
– А за ким я біжу?
– За листками…-
Вітер пам’ять, мов ліс, продува…


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Осіння пам’ять вірш.