Вірш Ліни Костенко – Заворожи мені, волхве!

“Заворожи мені, волхве!
Заворожи мені, волхве…”
Сидить по мавпі на зорях, на місяцях,
Респектабельні пілігрими
в комфортабельних “Волгах”
“ходять” по шевченковських місцях.
Вербують верби у монографії.
Вивчають біо – і гео-графію.
Полюють в полі на три тополі…
А цікаво, багато б із них потрафили
пройти шляхами його долі?
Давайте чесно.
Не кнопки ж ми й не педалі.
Що писав би Шевченко
в тридцять третьому,
в тридцять сьомому роках?
Певно, побувавши в Косаралі,
Побував би ще й на Соловках,
Загартований, загратований,
прикиданий землею, снігами, кременем,
досі був би реабілітований.
Хоч посмертно, зате – своєвременно.
Звісило з трибуни блазенський ковпак
забрехуще слово.
Було так, було так, було так, було так…
А може, було інакше?
“Чуєш, батьку?
Чую, синку!..”
Пропадали ж люди ні за гріш.
Передсмертно лаявся Косинка.
Божеволів у тюрмі Куліш.
Курбас ліг у ту промерзлу землю!
Мовчимо.
Пнемося у багет.
Як мовчанням душу уяремлю,
то який же в біса я поет?!



Вірш Ліни Костенко – Заворожи мені, волхве! вірш.