Павло Мовчан – Дубовий листок на снігу

Залатано пам’ять, мов драну сорочку,
сніги зарівняли всі дати-рубці,
і, ніби люстерко, торішній листочок
ти міцно затис у своїм кулаці.
А в ньому окрайчик весни віддзеркаливсь,
осколок води та небесна блакить,
і скрапують з шиї вишневі коралі,
а поруч рука чоловіча тремтить.
А крику ж немає – його вже не чути,
бо вийшов за межі люстерка-листка,
якого не стиснуть тобі, ні зігнути,
бо він, мов жарило, пече, обпіка.
Крізь отвір в долоні б’є променем світло,
і видно летючого в небі хреста,
і холод струмує густий, тогосвітній,
немов у глибінь перейшла висота.
Той промінь холодний тебе протинає,
аж цяточку видно на блузці густу,
на грудях немов молоко проступає, –
я чую, я чую його гіркоту.
Та губи шукають медвяного лона,
язик пам’ятає, що то молочай,
та й з часом стає все медове солоним,
а промінь мовчальний став лезом меча…
Подай хоч півслова, півкрику, півзвуку…
Якщо не обличчям, словами відбийсь;
і видно мені лиш караючу руку,
з якої намиста викрапує низь.
Сніги сповивальні закутали тіло,
крізь щілину пов’язі видно листок:
обтяжливо тихо, виснажливо біло…
язик обпіка молочаю ковток…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (5 votes, average: 1,20 out of 5)
Павло Мовчан – Дубовий листок на снігу вірш.