Герасим’юк Василь – Літавиця стоїть на воді

Літавиця стоїть на воді.
Там, де стала, там – плесо,
щоби кола пішли золоті,
де лице її щезло.

Йдуть на берег з води –
по лісах
і по хмарах – верхами.
Вже загтрали у зір на губах
згубних духів перстами.

Діво, кола ідуть золоті –
не знайду собі місця.
Знаєш тільки ти на воді
місце те,
де вода боїться.

Діво, пустка між нами німа,
лиш на зіроньці грає.
Якщо в світі й нікого нема,
погляд є.

Протинає

Лиш тебе (всю? розплетену? ні!),
протинаючи, гине.
Темний нелюд на цій бистрині,
я втомився, княгине.

Як тебе називає потік?
Олениця? Білотка?
Він підняв тебе, як чоловік,
челядино солодка.

Він не знав:
ти – на інший мотив.

Ти не з хащі й не з хати.
Вія не знає. І знать не хотів,
і не буде він знати.

Лиш цілує одіння твоє
в шумовинні, в промінні…
то габою до скелі приб’є
й заридає в камінні.

Ти жива?
Пригадай.
Не тремти.
Бог не скаже ніколи,
чи від тебе,
а чи з висоти
наближаються кола.



Герасим’юк Василь – Літавиця стоїть на воді вірш.