Павло Мовчан – Бути деревом

Б. Грищуку

Шум даленіючий в мушлях насичувавсь
співом пташиним,
з теплого отвору хміль вививавсь запашний,
і виплітався, ніби струмок з-під крижини,
з-поза хмарини промінь уже веснявий.
А на узбіччі шляху тополі стоять гордорослі-
гнізда сорочі вінчають їм чола,
наче тернові вінки,
плоть дерев’яна на вітрі розіп’ята й досі –
корчиться в муках і вигинає рамена-гілки.
Скільки терпіння: простір мінливий тримати
і тамувати незрушністю болісний крик…
Скільки їм можна спокутувать
наші марноти і втрати,
поквапність нашу і марнослівний, язик.
Скільки ж недодано їм: рушення, мови,
зближення солод, розкіш злиття,
руху шаленство та спалахи крові –
біль їм полишено, сік для пиття…
А замість них різнопташшя співає,
шум, ніби в мушлях, у кронах тече.
Руки розкинь – перелітна хай зграя
криє, довбає дупла очей.
Солодко? Ні! Невситима тим паче!
Клонять додолу і втома, й жура,
тіло розщеплюють стріли гарячі,
холод вбирає чутлива кора…
І не попільжити мук страстотерпцям
ні спожалінням, ні співчуттям, –
можна хіба що кору іздерти,
одіж пошить дерев’яну й взуття.
Хміль, наче нитка, зшивши повіки,
губи зашиє, щоб вчився мовчать,
і, розкрижований вітром навіки,
простору міг запізнать благодать…
А під тобою рідна землиця…
Глянь: і вона підкорінням тече.
А у вінкові бусол гніздиться,
й хмара сідає на ліве плече.



Павло Мовчан – Бути деревом вірш.