Павло Мовчан – “Відлучена іменням та бажанням…”

Відлучена іменням та бажанням
бути іншою, чужою – від самої себе.
Але в кутках свого єства лише себе й знаходиш
і озираєшся, чи не впізнають інші.
Ой ця налицина…
Щоденне її наповнення м’язами слуху
і медом зору, а голосом удаваним – рот мідяний:
“л” – наче клей на язиці, а каблучкове “о” – то
м’ята карамелькова: “оло”…

О, ліпше покликай мене без імені
або єдиним зойком – я озирнуся, обізвуся яблуком
чи хилитанням пагонів…
А зараз чую очі,
так ніби лантух борошна завдали на плечі;
несу і чую струмуючий липучий холод
по жолобкові спини…
Минуле не за плечима? А поруч – хмарою духу,
а вся стерня – то сито протягів,
крізь кожну соломинку –
вітер:
з судин видмухує останню крейду…
І зауважуєш! Хлопчина у полотняних штанях
лупить вербову кору – аби добути з гілки
весняний свист, щоб покликать тебе
без імені і без життя чужого.
Бо за твоїм обличчям Мальвіна ще не сховалася…
а світить весняна бростка…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – “Відлучена іменням та бажанням…” вірш.