Павло Мовчан – “Дме вітер…”

Дме вітер. І снігом сухим замітає сліди на снігу,
і плоть бугилова гуде, як сопілка.
То протяг навстіжний зі снігом припали до губ,
щоб видмухать з тебе сльозину, від стужі прогірклу.
Самотність яка! А відчуженість неба й землі?
Так ніби на світі до тебе й людей не бувало…
Здається, біжиш, а насправді – вмурований в лід,
продмухуєш дучку, лишаєш сліди п’ятипалі…
І бачиш крізь вічко, прохукане в просторі тім,
як хтось замерзає, занурений в сон, серед степу:
кружляють сніжини над ним золотим золоті,
а поруч з косою стоїть костомаха з вертепу.
І хочеш гукнути: – Ану ж бо скоріше вставай! –
Та голосу бракне і холод затягує вічко.
Пробий шибку криги і рухом у холод вростай,
і, поки не пізно, проломуйсь крізь вічність.
Просилюєш руки і далі за себе біжиш,
виштовхуєш з горла, мов затичку, круглу крижину
– Не вір білизні цій! Не вір! – навіжено кричиш.
І голос, завихривши сніг, протина порожнину.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – “Дме вітер…” вірш.