Павло Мовчан – На старий мотив

Так сонячно-чисто, блакитно-прозоро,
що хочеться зором весь світ увібрать.
Рвонувся до сонця, та кореня промінь
до болю тримав, не схотів відпускать.

Бо сила земна і сила небесна
мене розп’яли вертикально в житті.
Я витерплю муки усі, щоб воскреснуть,
але не в собі – в світовій повноті.

Приріс я до трав, до дерев присусідивсь,
ввібравши по парі у новий ковчег
тварин нерозумних і пташок безрідних,
всотавши у очі весь світ-безберег.

Рідня, перехожі, знайомі, кохані,
всі сущі в цім світі й померлі давно
з’юрмились в мені, і від гулу я п’яний,
шумлять за облавком не води – вино…

Вітрило тріпоче, любов мене кличе,
з грудей вилітає розірваний зойк,
і бачу я, світе, небесне величчя
і чую, як рани укутує шовк.

В нетлінному світі стаю я стооким,
щоб в кожній істоті себе розпізнать,
дивлюся в небесну криницю глибоку
і сонячну бачу на водах печать.

Лечу одночасно донизу і вгору,
і голосу кола навсібіч біжать,
знайомі істоти, безликі, прозорі,
крізь себе самі і крізь мене летять.

Чи слухом, чи зором – збагнув я раптово,
що тіло моє височить у житті,
і світиться сонце краплиною крові
в криниці глибокій, в страшній висоті.

І збігся весь простір до крапельки жовчі,
яку вже не злиже жаждивий язик.
І хвиля висока незрячої ночі
котилась, аби розчинити твій крик.

І вже довкруж мене і птиці літали,
і паслися коні, і гаддя повзло,
знайомі і друзі ковчег розбирали,
щоб житло наситить звичайним теплом.

Любове, чому я тебе не побачив?
Отам коло тіла, що любе тобі?..
Облавки тріщать. Ніхто і не плаче…
Все суне та ближчає сутінь незряча,
і я завмираю, мов крик, сам в собі.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3,50 out of 5)
Павло Мовчан – На старий мотив вірш.