Павло Мовчан – Карбівник

Збігає життя, проходять і дні спотикальні.
Лежить, мов наріжник терпіння, спростований камінь,
байдужий до часу, глухий саморослий,
укотре, укотре об нього душа спотикається боса…
На ньому чи з нього підносився погляд далекий,
білились полотна, і сніг спочивав, мов лелека.
На ньому вода полишала глибокі позначки
і долю свою сполучала з минулим завбачно.
Безсмертя своє покладали на тебе були можновладці,
кайлом карбували чоло відчайдухи, завзятці…
Та камінь є каменем – випорскує іскра нерідко,
бо пам’ять її закликає у свідки.
А іскра ж, обтяжена простором, гине миттєво,
і з’яву життєву надовго затягує мрево.
І камінь горбатий, сукупивши стільки терпіння,
мов улик, гуде, вже близький до прозріння.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (4 votes, average: 3,75 out of 5)
Павло Мовчан – Карбівник вірш.