Павло Мовчан – Сходження

Слідком за хмарами зарухались і гори,
засіяні пташиними кістьми,
і захитався глибочезний корінь –
твердь схилитнулась і здригнулись ми…
Камінчик випорснув із-під ноги зрадливо,
і ти раптово втратив опертя,
втичкались пучки в камінь, наче в гриву,
а тіло прагло повного злиття
з масивом цим, що дихав пружно й спечно, –
аж під грудьми вгиналося тепло, –
камінчик падав, падав безкінечно –
відлуння з стромовиння вгору йшло…
Які дрібні були ми – два уламки,
відділені життям скупим від гір, –
мов краєвиди, загнані у рамки,
бо перспективу звужував нам зір.
Хоча нам страх розширював зіниці,
та зір чіплявся вперто за граніт –
згори і знизу дихала криниця,
і захмілілий камінь, наче птиця,
все падав, падав знизу – у зеніт…
А ми з тобою важчі за каміння,
тож надила донизу глибина,
і під кутом прямим гріхопадіння
була до нас історія земна.
Навіщо ж нам ці сходження й вершини,
чого ми прагнем? Вгору що жене?
Якщо земля здригнеться і відкине
уламків два на лоно крем’яне?
Чого чіпляємось і рук не відпускаєм?
Хапаємось очима за вершок.
Під пучками вивітрюється камінь –
порошить очі порох та пісок…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Сходження вірш.