Слідком за хмарами зарухались і гори,
засіяні пташиними кістьми,
і захитався глибочезний корінь –
твердь схилитнулась і здригнулись ми…
Камінчик випорснув із-під ноги зрадливо,
і ти раптово втратив опертя,
втичкались пучки в камінь, наче в гриву,
а тіло прагло повного злиття
з масивом цим, що дихав пружно й спечно, –
аж під грудьми вгиналося тепло, –
камінчик падав, падав безкінечно –
відлуння з стромовиння вгору йшло…
Які дрібні були ми – два уламки,
відділені життям скупим від гір, –
мов краєвиди, загнані у рамки,
бо перспективу звужував нам зір.
Хоча нам страх розширював зіниці,
та зір чіплявся вперто за граніт –
згори і знизу дихала криниця,
і захмілілий камінь, наче птиця,
все падав, падав знизу – у зеніт…
А ми з тобою важчі за каміння,
тож надила донизу глибина,
і під кутом прямим гріхопадіння
була до нас історія земна.
Навіщо ж нам ці сходження й вершини,
чого ми прагнем? Вгору що жене?
Якщо земля здригнеться і відкине
уламків два на лоно крем’яне?
Чого чіпляємось і рук не відпускаєм?
Хапаємось очима за вершок.
Під пучками вивітрюється камінь –
порошить очі порох та пісок…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)Схожі вірші:
- Павло Мовчан – Посівання Падав камінчик по опадах з неба, простір світився снігами крізь тебе, поле безплідне бігло з-під ніг, щоб розповзтись на повісмо доріг. Нащо ти носиш зернину […]...
- Павло Мовчан – “Синіє обрій, як стіна фортечна…” Синіє обрій, як стіна фортечна… Так що таке скінченність безконечна? За колесом ще котиться луна, за голосом – хуртечна пелена, за скрипкою – струна, як […]...
- Павло Мовчан – Припадаючи до краплі Обтяжений життям, земною глибиною, я стежу: ген летить угору голос мій… І лійкуватий день сотає наді мною мерхляве порохно і бджіл пожовклий рій… Угору – […]...
- Павло Мовчан – Заснув я у полі, поклавши під голову камінь Я сам-один заночував у полі: високий мур зростав на видноколі, поволі обгороджував мене; я тілом чув тяжіння неземне, тому й чіплявся за траву руками, під […]...
- Павло Мовчан – Камінець Як можна так жити далеко і певно, – на нас-бо чекають спокуси недремні: пиття-забуття, і життя захлинальне, і день безберегий, і ніч сповивальна, заснеш – […]...
- Павло Мовчан – “Все знаджує мене: повітря забагато…” Все знаджує мене: повітря забагато – легені роз’їда, рамена прихиля, громадно зависа, щоб втиснути, впечатать в повітря весняне, у скаменілий шлях. Земля, немов плита, на […]...
- Павло Мовчан – Спроба міри Від роздолля біль під серцем: леле, що за глибина! Синь-блакить черпав наперстком, щоб добутися до дна. Та блакиті прибувало, хоч росла щодня жага, пив захлинно […]...
- Павло Мовчан – “Від роздалля біль під серцем…” Від роздалля біль під серцем: леле, що за глибина! Синь-блакить черпав наперстком, щоб добутися до дна. Та блакиті прибувало, хоч росла щодня жага; пив захлинно […]...
- Павло Мовчан – “Щось не збагну, чи поле стало меншим…” Щось не збагну, чи поле стало меншим, чи ліс далекий ближче підступивсь? Чи я не той! І вже отак не вперше: ступаю вгору – падаю […]...
- Павло Мовчан – Спасівка Вивертає вітер крону срібним сподом догори. У корінні сік холоне, медом виступа з кори. Камінь вивернувся сподом і обличчя оголив, капає смола з колоди, що […]...
- Павло Мовчан – Біля ставка Одмучена холодна ніжність води в осмерклому ставку. Померхлий камінь, мов наріжник, зануривсь в куряву сипку. Ой не смути мойого серця сухим знесиленим стеблом. Присохлий усміх […]...
- Павло Мовчан – Надійні крила Легкий, святковий, випадковий, він падав, йшов, переливавсь, і відбирав мені він мову, прозорячи густющий час. Біля колодязя лункого він стишував свій крок легкий, вдивлявся поглядом […]...
- Павло Мовчан – Погребіння тіні Лиш кучугури тіней синіх зостались від нічних колон, вода, розмлоєна ліниво, у берег схлюпувала сон… Тріщав торішніми листками одудкуватий очерет, тінь плуталася під ногами і […]...
- Павло Мовчан – “Біло-рожеве на синьому тане…” Біло-рожеве на синьому тане і розмиває віт чорноту. Вростки айви, мов розтулені рани, у забутті п’ятикутно цвітуть. Рани весняні бджоли лікують, біль замовляючи гудом своїм. […]...
- Павло Глазовий – Гідна зміна Бюрократ у школу дзвонить і гукає гнівно: – Поясніть мені, будь ласка, Катерино Львівно, Це чому в мого Валерки зошит весь у двійках? – Бо […]...
- Павло Мовчан – Пам’ятати? Відкриваю пам’ять, наче трухлу скриню: всякого непотрібу в іскрах нафталіну… Шапка-смушка, драний кожух, пір’я на подушку, зваляний пух… Наповіщо дати? Числа та віки? Хто сукав […]...
- Павло Мовчан – “Я жайвора шукав по пісні в піднебессі…” Я жайвора шукав по пісні в піднебессі. Він, випливши, зникав, аби ізнов воскреснуть, і поле підіймав, як полотно за нитку, і павутину пряв прозору для […]...
- Павло Мовчан – Попід Боюсь повіки розімкнуть, бо мене очі зрадять… Багно, калюжі, каламуть… розковзяна осіння путь попід колгоспним садом… А далі звивіз та гробки і глинище розмокле, де […]...
- Павло Мовчан – “Година припливу до скроней шаленої крові…” Година припливу до скроней шаленої крові, година безглуздя, година конання з кохання, коли ти крізь серце пронизуєш голку метрову і кров витискаєш крізь рану під […]...
- Павло Мовчан – “Опізненим цвітом будяк прозвіщає про літо…” Опізненим цвітом будяк прозвіщає про літо, про те, що давно розпорошено вітром; зажди, це ж ти сам пороздмухував листя і хмари, як пух, розпустив волокнисті. […]...
- Павло Глазовий – Насолода Ходять двоє зоопарком. Обоє “під газом”. Біля кожної тварини спиняються разом. Перший каже: – Зажили б ми з тобою, як графи, Якби мали довгі шиї, […]...
- Павло Мовчан – Рука Тільки й видно було, що руку, а за нею не розпізнати імені, ані змісту очей, ані жодного звуку. Тільки широка долоня, ширша за світ. Гойдати […]...
- Павло Мовчан – На кону Вві сні остережений встав я, забувши про пташку, що билась у вікна крильми, забув і про збільшену шибкою душу, збудився і світлом видіння розмив. І […]...
- Павло Мовчан – “Над полем шепотінь, над полем шелестінь…” Над полем шепотінь, над полем шелестінь спрозорене крило поволі лебедіє. Чим далі йдеш на схід, тим довша стає тінь, і золоте литво поволі мелють вії. […]...
- Павло Мовчан – Крапля Ще до вчора, ще до вчора крапля ця була прозора, в глибині її стозорій відбивалось море, море. Лебедино аж донині ходять небом хмари сині, і […]...
- Павло Мовчан – Система виміру Прикметливий, ласкавий, обдарований твій погляд вабив, свіжоустий спів наповнений був світлом негріховним і линув голос, звільнений від слів. О посестро, скитальнице боляща, не розминулись ми, […]...
- Павло Мовчан – Осіннє рівнодення За ніч вродив звичайний камінь і, поторкаючи руками, гадав: на гніт чи на поріг? Та за іржавими трибками, що швидко крутяться віками, нічого угадать не […]...
- Павло Мовчан – Карбівник Збігає життя, проходять і дні спотикальні. Лежить, мов наріжник терпіння, спростований камінь, байдужий до часу, глухий саморослий, укотре, укотре об нього душа спотикається боса… На […]...
- Павло Мовчан – Сорочка Розповзається сніг і сорочка торочиться знизу, і розмокла рука семипало стискає клубок, голка в губи вп’ялась – хутко нитку пронизуй, щоб востаннє зробить металевий ковток… […]...
- Павло Мовчан – Поклик Намарилось недоброхіть: недбайний день і погуляння, кругом штахетник, наче кліть, а посередині стоїть драбина в небо, і останній щабель зелений, наче віть, – не досягнуть, […]...
- Павло Мовчан – “Навпроти кого сон цей снився?..” Навпроти кого сон цей снився? Гадюка у кутку сичить, посеред хати камінь лисий, на ньому тінь сира лежить… В проймі дверей білують цапа, що лобом […]...
- Павло Мовчан – Листопад Мідь тоншає, шерхльована вітрами, широкий звук летить над головами, що ледве й чуть, як цвяхи золоті пришпилюють розковзані путі – гаснуть в покорі крила прозорі… […]...
- Павло Мовчан – “Понаджені летять на теплівщину…” Понаджені летять на теплівщину, відмахуючи обрій хилиткий: і що не мах, то далі батьківщина, і що не птах, то крик на всі боки. І назирцем […]...
- Павло Мовчан – “Вбиваючи гвіздок у дошку тугом’язу…” Вбиваючи гвіздок у дошку тугом’язу, про вічне думав він: про камінь та метал, і зляканий гвіздок, немов хробак, пролазив крізь товщ вербових плахт, бо смертне […]...
- Павло Мовчан – З двох боків (“Позбудься, камене, камінності своєї…”) Позбудься, камене, камінності своєї, горбочком стань потульним для ноги, стань глиною вологою чи глеєм, і вийди, водо, геть за береги. Ти, дерево, збуди закостенілість, продовжся […]...
- Павло Мовчан – А що ж ти пригадаєш, чоловіче? Пізнав же і ти часу повну всевладність, проклюнулось знову в долоні зерно, і жорна гуркочуть давно безпорадно, і камінь зітерся давним-предавно… На що ти спроможен? […]...
- Павло Мовчан – І сон розгадую вві сні Була подушка голками набита… Чи, може, спав в терновому вінку? І снилося: біжу високим житом, і вустюків в мені, як в гольнику… Я сам не […]...
- Павло Мовчан – Хвала звуку Куди спішити дереву чи квітці? Підносить зріст угору, наче східці, насіння слів і захвату пилок на висоту довершених думок. Лускою риба пломінь віддзеркалить, щоб ми, […]...
- Павло Мовчан – З глини ліплені Ти маєш можливість ще й раною стать. І діткнута плоть язиками багать достойно знесе усі муки високі… Та поки у камені іскри ще сплять, хутчій […]...
- Павло Мовчан – “В отчій ласкавості…” В отчій ласкавості сонечко гріє, просто з цікавості хмарка синіє. Теслі завзяті лаштують дорогу – дні непочаті видно з порогу. Видно та й видко, мов […]...