Павло Мовчан – Заснув я у полі, поклавши під голову камінь

Я сам-один заночував у полі:
високий мур зростав на видноколі,
поволі обгороджував мене;
я тілом чув тяжіння неземне,
тому й чіплявся за траву руками,
під голову поклавши теплий камінь,
що сонцем упивався цілий день…
І стежив за роїстими зірками,
виймався мені голос із грудей.
Десь у байраці скімлила лисиця,
і гнала холод споночіла птиця
на мене шеперястими крильми,
присмоктувалась п’явками липчиця,
і твердь земну я відчував кістьми.
Зітхала піді мною, мов криниця,
земля… і прагла мене вивергнуть з пітьми…
Кліпкі зірки судомили повіки,
щоб я не спав. Заламувався лікоть,
підводилося тіло, щоб злетіть,
та голова дзвеніла, наче мідь…
Життя – ніби півстале, напівплинне,
тяжіння відчувалось половинне:
то вгору тіло прагло, бгалось вниз
і нурилось з безвічного в хвилинне,
немовби угорі я був колись…
Склепились непомітно так повіки,
і вийшли з-під землі підземні ріки,
і покотили тіло по землі,
я вже не чув, як півень кукурікав
і як пісок росився на чолі…
На шиї бовтавсь, ніби тронка, камінь,
і я стискав скоцюрблими руками
два кущики прив’ялої трави,
а ніч котилась чорними валами –
я чув її перехлюпи грудьми…
Та світ раптово, мабуть, перекинувсь,
бо вгору мене камінь поволік,
і налягла уся земля на спину,
та я не міг розплющити повік…
Спускався я наосліп по драбині,
навпомацки перебирав щаблі,
тріщала шкіра, рвалися судини –
я відривавсь поволі від землі…
Та де ж зірки? – ні рисочки, ні зблиску,
лише одна смоктюча глибина…
Душа ж бо чує, що межа вже близько:
бо менша, що не крок, вага земна…



Павло Мовчан – Заснув я у полі, поклавши під голову камінь вірш.