Позбудься, камене, камінності своєї,
горбочком стань потульним для ноги,
стань глиною вологою чи глеєм,
і вийди, водо, геть за береги.
Ти, дерево, збуди закостенілість,
продовжся мною чи мене продовж;
душа струмлива розмиває тіло,
що стало широченним, наче дощ…
Життя безмірне ген аж по крайнебо…
Тебе нема… є краплі дощові,
сторізний камінь, дерев’яні ребра,
і кущ трави росте на голові.
Ілля-пророк четвериком прокотить,
проломить кригу хмари копитом,
щоб струмінь світла, перейнявши ротом,
не міг гукнути: – Люба гіркото! –
Бо всупереч живем того, що знаєм,
навкір недолі, тілові навкір,
і обриси покинутого краю
ще зберігає вилущений зір.
І солодко пливе – сплива хвилина,
і ледь вловимим стався перехід
тебе у камінь, каменя у глину,
а глини – в кістку, як води у лід.
І котиться небесна колісниця,
з западинки витягує горбки;
ти ж проживаєш сном, що тобі сниться,
і сниш життям, неначе навпаки:
там дощ іде, а тут – така багнюка…
Там камінь раптом чоловіком став:
там він лежить, а тут у небо стука,
і в голосі лунає камньота:
– О пр-роч-чинись скор-ріше, бр-рам-мо фор-рми! –
Тут він кричить, а там як занімів…
Тут світло так, а там так чорно-чорно…
Проте де “тут”, де “там” – не зрозуміть!
Зміст кам’яний іде в тіла уперто,
бо дерево крізь ребра проросло.
По цей бік крона, корінь – збоку смерті,
по цей бік гілка, а по той – крило.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)