Павло Мовчан – “З поля днів, уві сні, що наснився давно…”

З поля днів, уві сні, що наснився давно,
у халявах приносила мати зерно,
і, роззувшись, струсивши його на рядно,
по зернинці, мов дні, рахувала:
– До Петрівки б дожити… – Й дивилась в вікно,
ніби Бога свого виглядала…
Літописцю, снописцю, розгаднику днів,
мені гірко жилось у минулому сні:
цілу ніч до світанку я жорна крутив,
цілу ніч круглий камінь угору котив,
підвереджувавсь я та надсаджував силу
з мірчуком непомірним мірошник святий
вигрібав мій помол – ківш солоного пилу…
Безпросвітне життя уві сні, уві сні:
бликунець у кутку цілу ніч ледве блимав,
і металася тінь всеньку ніч на стіні,
гуркотіли трибки, і шляхи кам’яні
підіймалися круто, і рушилась глина…
До світанку змолоть я мав збіжжя своє,
а мірошник з порога прикваплював мовчки –
ледве брашна текли, лився піт ручаєм,
і на спині розлазилась пріла сорочка…
Що не оберт, то важчим ставав маховик,
і горіли долоні, вповільнювавсь камінь…
-На роботу пора! – розбудив мене крик;
я ж руками махав, ніби корбу крутив –
в соннім тілі свідомість ще спала,
а розпечений камінь котивсь з висоти,
і з-під нього ж – зола струмувала.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – “З поля днів, уві сні, що наснився давно…” вірш.