Павло Мовчан – Звертання до реп’яха

Відволого, сизо, біло
підступавсь похмурий ліс,
і стирчали в полі стріли,
ніби смерть гуляла скрізь…
Та на цій сталевій ниві
уцілілі реп’яхи
підіймалися щасливо
бадилиняччям сухим.
Але вище них звелася
гордоросла бугила –
у якому вона часі
коронована була?
Обминули коси, стріли,
посуш, пошесть вогняна…
Й ми з тобою уціліли –
в горлі зірвана струна…
Уціліли ми з тобою,
як трава при деревах…
Задля чого стільки болю?
Чорна тінь і білий прах?
Дні високі, дні жорстокі,
і – ламкі з тобою – ми
зупинились – ані кроку –
посередині зими…
Зупинились, уціліли,
заворожені, – в житті…
Кружеляє в полі білім
довкіл нас відвільгла тінь…
Задля чого мертві чати,
Задля чого днів запас?
Бугило, реп’яше-брате!
Тут є час, немає ж нас…



Павло Мовчан – Звертання до реп’яха вірш.