Павло Мовчан – Брашна

Бездонністю отверзнуті зіниці
округлились, а в них піщані птиці,
кружляючи,
у безвість затяглись…
Я все це бачив, бачив вже колись.

Розлившись поглядом широким по осонні,
лежав і нуривсь глибоко в бездонність,
а згодом все струміло навпаки –

І сипалися борошном піски
у розповиті листяні долоні…
Крутилися небесні вітряки…

І по незримій сходистій драбині
йшли хлопчаки, і камінці на слині
несли вони, аби змолоть до свят
мукички ківш, і кілька козенят
за ними дерлось невідступно в небо,
і розпускали кулаки дядьки,
аби злетіть,
розшивши хатній гребінь…

Вони пішли у небо й не вернулись,
бо, мабуть, заблукали у минулім
чи загубили сходинки назад
та й залишились жити серед свят.

Це вони звідти трусять свої брашна…
Пішов би й я, та підійматись страшно;
послав би в небо жайворів своїх,
коли б їх з тіста виліпити зміг.

-Агов! – кричу.
Відлунює ж: – Ку-ку… –
Порошить очі пелена піску,
порошиться життя, куди не гляну…
Тріпочуть дрібно жайвори піщані…
І крутяться хрести, мов вітряки,
і сиплються помоли на горбки.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Брашна вірш.