Павло Мовчан – Знаки

Німіння снігу, білість воскресальна,
і час розтягнутий, мов гумовий, бринить,
і підступаються все ближче друзі дальні,
і, мов чаїнка в склянці, кожна мить
спливає з денця пам’яті печально.
Адже прожито все – без вороття,
і каяття нічого не поверне,
бо, мов полова, дні летять, летять:
порожні жмені – вивіялись зерна…
Обличчя друзів в дзеркалах снігів
відсвічують відтінком потойбічним,
і погляд твій неначе скрейдянів,
їх поторка – на мічення довічне.
І крейдяні шовковиці летять,
на сорочках чорнющих полишають
біленькі цяти, круглі, як печать,
що не скріпляють – наскрізь протинають…
Вони тримають кулі снігові
в губах розтислих, але ті не тануть,
і чорно-білі смуги часові
упоперек і вздовж перетинають…
Осьо Лебедик, далі Чмих, Біда…
Мов з глини ліплені, закляклі, однакові,
і під ногами в них не сніг лежить – вода,
що вимиває цвяхи і підкови.
Вода росте, і меншають вони,
і бравсь водою простір крижаний,
і хмарилося небо олов’яно,
та на губах синіє сніг нетанно.
І сам я важчав, всотуючи все:
хвоїни, скіпки, листя, насінини,
і чув, як сніг стоусто мене ссе
і замість крові час вступа в судини.
Так, значить, це пора перехідна,
не перевтільча, а переформовча:
вода нутрує в жилах крижана
і глина червоняста палахкоче.
І вже облич мені не відрізнить,
наблизившись, вони немов розтали:
розширилась на розмах зору мить,
і слід відбивсь на кризі п’ятипало.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 4.00 out of 5)
Павло Мовчан – Знаки вірш.