Павло Мовчан – “Над лугом птах диму маха…”

Над лугом птах диму
маха, перебарвлює трави,
ширяє над ними, холоне над нами.
Посизілі коні, як сльози, стоять в оболоні,
плавкими медами
з’єдалися наші долоні…
Чого нам ще треба для певності в щасті? –
летять поза небом напасті крапчасті,
і олово в кулі само по собі завершилось –
ми ж міцно тримаєм в губах горошини…
Еге ж. Нам є що мовчати.
Золочені сурми стоять непочаті,
і жахів кілечка нанизані виснуть, як сушка,
а крик погасить на губах зуміє подушка.
Які ж ми такі, аж ніякі, сіроми:
ніхто нам нічого, ми також – нікому…
Кохаємось, схвалюєм світ кожним кроком
і словом своїм приростаєм до… поки?..
Підошви вогніють, у ноги впиваються цвяхи –
ні диму, ні пір’я від птаха,
а трави дзвінка павутина скосила, –
видмухуй із губ горошину щосили!
Чи ж хто на твій біль озоветься зокола,
коли олов’яне відлуння уколе?
Птах диму, наповнивши очі, схолоне,
і віск потече, потече по долонях…



Павло Мовчан – “Над лугом птах диму маха…” вірш.