Павло Мовчан – Душа прозориться до дна

Ніяковіючи
цвіте жовтенький підбіл.
Пахнуть трави.
Жовто-зелено, кучеряво
берези повняться.
Теплінь…
І на прозору волосінь
нанизує хмарини жайвір.
Скрипить, розхитана іржаво,
при окоренку вербна тінь,
мов скаржиться: така світлінь…
Така ясінь! Лункі долоні
тримають склянки сонцеповні,
і вінця тануть на губах,
і, наче свічка в дзеркалах,
плід світиться в жіночім лоні.
І вінця обрію склодув
глибоким подихом рівняє, –
світлотворящий його дух,
скло пронизавши, йде в безкрає.
Від голосу стіна скляна
щомиті далі відступає –
душа прозориться до дна,
бо її світлом заливає.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Душа прозориться до дна вірш.