Павло Мовчан – Ім’я

І суцвіть, і пилок, і срібна труш
гуляли вихором і порошились в хату,
де дзвінко так лупало обіуш
ім’я твоє гірке, немов прокляття.
І по складах годинник на стіні
ділив його, повторюючи всоте,
і, мов бджола у склянці, у мені
воно гуло і радісно, й скорботно.
– Невже ж це ти, Марієчко, невже? –
кажу, немов роздмухую жарину.
І, губи розщіпляючи ножем,
твоє ім’я виймаю, як вуглину.
О як мені… і що мені чинить?
Така жура, така мені скорбота:
що не дихну – спалахує, горить
повітря літнє полум’ям у роті.
Але й мовчать нестерпно, то й кричу,
щоб вгамувати біль, стлумити ймення:
– Марі-єчко! Відлуночку! Почуй!
І попільгуй усі мої щодення.



Павло Мовчан – Ім’я вірш.