Павло Мовчан – “Обтяжені світлом, вгиналися хмари…”

Обтяжені світлом, вгиналися хмари,
і срібло крізь отвори туго струмить,
спалахує біло на віддихах пара,
і грає на вилогах снігу блакить.

На білому огирі дух білий їде,
і срібні підкови в повітрі блищать,
і ніби відлуння – зникає безслідно,
відбивши на грудях підкови печать…

Проте не відчув я потуги удару,
що подих забив мені нагло на мить, –
і видихав раптом золочену хмару,
а в ній, мов камінчик, пташинка сидить.

– Душ-ш-а! – хотів крикнуть – повітря забракло.
По обрії мчав, мов примарний їздець.
Ввідхнув я у груди морозу й заплакав –
запікся на грудях півколом рубець…

І вершник той зник, розповзлася хмарина,
і я несміливо шурхнув у замет,
де грудкою криги втопилась пташина, –
я взяв, аби визволить з срібних тенет…

Хотів відігріть, та тепла бракувало,
повітря не мав, щоб у неї вдихнуть.
І кроки гранітні мої скреготали,
неначе іржею взялась біла путь…

Від райського співу лиш це й позосталось,
а білість вапном їла очі мені,
і люто копита кругом скреготали,
і слід від копита на грудях дзвенів.

Я ніс ту пернату крижину в долонях, –
хай світлом її примагнічує вись.
І білі на обрії здибились коні,
на хмарах сліди від копит запеклись.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – “Обтяжені світлом, вгиналися хмари…” вірш.