Павло Мовчан – Навіжений і цар

(Уривок з поеми “Поріг”)

Брехня возвеличує завжди звитяги,
вростають у губи тугі мундштуки,
і тріскають сурми гарячі від спраги,
а з них вилітають сухі вустюки…
Обабіч воріт сурмачі захололи,
упершись очима в заобрійний мур, –
ось їде узвозом гранітний Микола,
за ним охоронців та пахолків шнур.
І бамкають дзвони: – Великий, Великий! –
І юрмище суне роззяв, жебраків,
не стлумить ніхто навіженого крику:
– Миколка-дриголка веде дурбаків! –
І спурхують вгору від страху погони,
сичання крізь зуби зливається в “Цить!”,
та той навіжений, кричить навздогони:
– Миколка-брехолка, в землі тобі гнить!..-
Від страху вганяються голови в плечі,
ховаються очі і ноги тремтять…
– Ти – вовк, ти гієна у шкурі овечій,
на кого ведеш бісовражую рать?!-
І вирвався регіт з трухлявого рота,
і блиснула слина в брудній бороді…
Та віддані руки сахались бридоти…
А цар слухав сурми. І натовп радів…
Спинився на розі: – Ну как вам живется?
У відповідь вереск: – А як там тобі? –
Скривилися губи, страх жевріє в оці…
І регіт підскочив і зник у юрбі…
І дзвони немовби будили питання:
– Ну-як-там-ну-як-там – ну-як-там-тобі? –
Цар рушив, та в грудях оте калатання
будило щокроку занозистий біль.
І маківки дзвонів у проймах дзвіниці,
немов навіжені, скажено гули,
і хрест Володимира вирвавсь з десниці,
летів слідкома і повітря палив…
За спиною знову волав навіжений:
– Ти раб піднебесний, ти бісів трупар!
І вернеш ти очі даремно від мене:
весь світ божевільний, а я в ньому – цар!
Ти правди боїшся, до лестощів звиклий?
Та муха зелена вже слідьма літа.
Поглянь, кругом тебе відлюддя безлике
і в жилах твоїх вже тече блекота.

… Невже всі поглухли… Ніхто і не чує
страшної хули? Чи вони удають?
Та храм розчахнувся, – луна “алілуя”,
обабіч царя вже поклони всі б’ють.
Та верск у вусі дошкульно коловся,
літала вкруг нього дрібнесенька тінь.
– Невже ж ти вважаєш себе і по досі
царем? Ти – ніщота смердюча! Амінь!



Павло Мовчан – Навіжений і цар вірш.