Павло Мовчан – Колесо

На тлі зеленого малинові колеса
мелькочуть, наче відблиски млинка,
повільна хмара прогинає плесо,
зникальна хмара біла і важка.

Люби цю мить вповільненого часу,
від колеса стрімкого відречись,
що було луком зігнуте у страсі,
в безглуздість власну замкнуте колись.

Воно безмежність прагне подолати,
а ти відтинок знаєш, знаєш свій:
короткий шлях до цвинтаря від хати,
аби його згорнути у сувій…

Люби цю мить дзеркального смеркання,
згортання крові та згасання слів.
Невже, невже ж ця хвиля вже остання:
стільки прожив – часу не зрозумів.

Хіба ж ти жив – ні, зубожів поволі:
остання мить – мідяк, а ти жебрак.
Ти ще живий. І дякуй, дякуй долі,
бо все життя – це привід для подяк.



Павло Мовчан – Колесо вірш.