Павло Мовчан – Земні дарунки

В безтурботному дозвіллі
день проходить… і життя…
Райські яблука дозрілі
рвеш без страху-каяття.
Знехотя губами ловиш
ягід китицю вабку
і напоєм яблуковим
(що в тоненькому струмку)
спрагу втолюєш палку.
Хто там копієм скородить
перелоговий шпильок,
урожайно йому вродить
карлючиння та пісок.
Він, дивак, того не знає,
що вже простору немає:
все з усього випливає,
час спростовано давно.
Є дозвілля і вино…
Світ – немов діжа порожня,
а розчина в ньому – ти,
і з тобою все тотожне:
порошина кожна – ти;
сонце, зорі і світи –
ти!
Все постало з твого лона,
тим-то щедро користай
медом, сонцем, виногроном;
повзай поповзом, літай,
деревом рости розлого,
падай каменем згори,
глянь, по всіх-усіх дорогах –
світ несе тобі дари:
вовчі ягоди, крушину,
синій камінь, блекоту,
печерицю світло-синю,
невимовну гіркоту.
Рівне, гостре, кругле, гнуте,
всі відтінки, кольори,
повні пригорщі цикути –
не замислюйся, бери!

Павло Мовчан – Земні дарунки вірш.