Павло Мовчан – “То бите скло блищить на вербах, медом митих…”

То бите скло блищить на вербах, медом митих,
і намистини світла стікають з павутин.
Не все ще, ні, не все тобою пережито:
зостались довгі ночі й полотна куцих днин.
Прожитого ж нема… Зосталось стільки всього:
налощені листки, вузласті реп’яхи.
Притоптаний спориш, і тіні корчуваті,
і читані шляхи, й забутий небосхил…
Зостався деревій підсвічувати сутінь,
зосталися на згадку від шелесту пеньки,
зосталися тобі всі спогади майбутні,
і жменя теплих днів, і… не твої віки…
Зостанеться ж… Нехай… Усе, що колись буде:
останній судний день та вічне забуття.
Верховний рішенець небесного вже суду,
зостанеться позаду усе твоє життя…
А нині, Боже мій, всього ще так багато,
тобі надмірний навіть і запах полину…
Світ в очі прибува, щоб його хутко втратить,
широку маєш душу, та пам’ять затісну…
Ти в неї все ховав, та що, скажи, зосталось? –
від літа ні росинки, ні пороху з шляхів.
А до душі усе навіки присмокталось –
і зблиски павутин, і губи реп’яхів…
Хіба ж вона злетить, як лист, прибита пилом, –
застрянувши, засохне в тенетах павутин.
І відриваю з кров’ю я реп’яхи щосили,
та в серці зостається один, один, один…



Павло Мовчан – “То бите скло блищить на вербах, медом митих…” вірш.