Павло Мовчан – Зустріч у полі

(З циклу “Відлуння війни”)

О. Каркищенку

Стоїть вінценосна суха бугила,
зберігши минуле величчя.
І тінь часовказна на весну текла –
прозора, студена, кринична…
– Нічого,- втішаю себе не своїм,
а віком чужим, незалежним,
і словом колишнім гукаю: “Ходім!” –
спускаючись з білої вежі…
У тілі ось цьому не вперше вже я,-
але ж і п’янка погостівка!
За мною іде непомітний реп’ях
туди, куди ріжеться стрілка:
на схід, на осоння, на проріст, тепло,-
на хміль перевтілення – в кого?
Позаду ж стоїть вінценосне стебло,
показує тінню дорогу.
Іти – це зрікатись і пам’яті, й слів,
про час забувать і про горе…
Як глечик порожній на лаві чорнів,
як в горло вростав коренастий цикорій.
Як ніжно п’янила ламка бугила,
як зрізана дудка співала,
як хліба просила сестричка мала,
і пісня її не втішала…
Забути? Слухняно за тінню іти?
І зором висвітлювать спокій?
Рвонутись і бігти навпрост без мети?
Але наповіщо й допоки?!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Зустріч у полі вірш.