Павло Мовчан – Ницість

Врешті розжився і маєш всього подостатку:
неміч, залисину, латку на тілі на згадку,
жменю гвіздків і одну неприбиту мостину,
вісім кутків, щоб замкнути пташину.

Впертий годинник ще крутить свої коліщата,
хриплу мостину крок ще печата, –
значить, багатий – маєш всього подостатку:
затишок, житло і самоту для початку…

Невідворотний дух вороття одночасно,
хвиля супротна хвилю зринаючу гасить,
а біля ніг стільки збивається піни,
що упірнеш і спливеш неодмінно.

Мов на гончарному крузі, крушаться зрушені стіни!
Щит твій, затула, двері рипучі, двобічні
стали прозорими – в них хтось ввіткнув два мечі обосічні…
Леле! То стрілки з годинника грають на сонці, –
висмич їх швидше і отвір зроби у душі-оболонці.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Ницість вірш.