Павло Мовчан – “В зіниці зневірені, сестро-любове…”

В зіниці зневірені, сестро-любове,
вп’ялись колоски чи луската полова:
не бачу тебе, хоч крізь тебе дивлюся;
минається літо, і я проминуся…
Руками, губами, словами-медами…
Зостанеться світлом пропалена пляма,
провал – у безтямі, та вирва – в стіні,
в побитих зіницях – заскалки дрібні…
Нічого, любове, минається й світ,
заскалки розтануть колись, наче лід,
і душу омиють, підсиливши зір…
О сестро, любове, ні слову не вір! –
назустріч долоням полова летить,
а скалки холонуть, і погляд болить:
крізь тебе я бачу обличчя бліде…
Нічого… Нікого… Ніколи… Ніде…



Павло Мовчан – “В зіниці зневірені, сестро-любове…” вірш.