Павло Мовчан – Втеча

Бралось за північ. Вулиця спала.
Листя, розтерте на порох, куріло.
Світло в вітрині хололо, мов смалець,
глянув – наозирці шибка летіла.
Разом зі свистом голос знайомий:
– Втечею долю не ошукати!..
Стане сліпим шлях твій додому,
душу ж розшарпає ніч сучкувата… –
Шибкою зранена сутінь рожева
ніби хотіла втечу засвідчить.
Гостро кололися білі дерева
віттям, обсмоктаним чорною ніччю.
Де ж тая білість, щоб вибілить мову?
Чорного пір’я в губах, як в подушці:
вивітривсь дух з кожного слова,
дихати важко – сутінь ядушна.
Чорно курить листя розтерте,
назирці шибка летить,
аж свиськоче:
може, то лист у скляному конверті?
Гострі заскалки врізались в очі.
І не заплющусь – образ розбитий
в серце занозиться кожним осколком…
Голос знайомий: – Куди ти? Куди ти? –
слух протикав, мов зіржавіла голка…
Справді, куди я шляхом незрячим
йду і нікого, й нічого не бачу…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Втеча вірш.