Павло Мовчан – Стремління

Я так тягнусь до тебе
що стогін може лише мислитись
наче криничка у лузі –
не зауважений ніким
сам у собі й для неба
ти ж – в кожній крапці зримості
і слух скасовано задля стремління
туди до зглиблення
там де і “є” і де “нема”
ой розчинитись пучками губами
і втанути зомлінням в тебе
навіщо зір навіщо слух та мова
остання крапля розуму
задля благання – гасне
ти – всеприймаюча – потульно-незабута
твердим у плинне
схлипом ойкнуть в сутінь
щоб волокном шовковим
пройти і поснувати жили
й не визирати із твоїх очей
своїми –
а через тебе бачити себе
а через “ти” – єдине



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Стремління вірш.