Павло Мовчан – Полинова сутінь

Дише степ і теплом, і росою краплисто,
і тоненький вітрець у обличчя свіжить –
і темнішає сад, і злипається листя,
і остання бджола в сонний вулень летить.

І останні ймена повертаються в губи,
і тебе я гукав, та відлунку не мав.
Чи загускло повітря, скажи мені, люба,
чи мій поклик летючий десь хтось переймав?

Ось і зібгана пташка сполохано пада,
наче грудка землі, в безшелесну траву;
мої пучки, як гроно важке винограду,
налилися, щоб пестить хмільну жаливу.

Вже і губи мої узялись пухирцями,
мов жарину тримав і спалив язика…
Світить порохом шлях, і жахтить полинами
набігаюча хвиля із степу гірка.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Полинова сутінь вірш.