Павло Мовчан – “Загнуздані…”

Загнуздані
крижасті ясени
дрижать і рвуть гнуздечки вітру.
День вкопаний.
По щиколотки в землю.
Верба, мов день,
обчухрана, ребриста,
прорвалась
з-під землі.
І вороння,
мов залишки землі,
на сухожиллі віт
підстрибує.
День вкопаний.
І наче вершники міфічні,
стрибає вороння
і б’є під боки
обчухрану вербу крильми.
Відкинувши кору
на верболіз хилкий,
Верба буравить небо.
І синя тирса
пада на траву…
І дід Улас
стинає верболіз.
І закипа духмяність
краплинами на зрізах.
І закипа сльоза
на синьому ножі.
А дід Улас
бере бентежні стебла,
сідає під вербою…
І мудрий козуб
колесує з рук.
Верба, мов день,
німотливо
ввіткнулась у траву…
В зелений козуб
протікає тінь;
І дід Улас,
немов вечірній дзвін,
Так тихо-шепітно просіявся крізь козуб.



Павло Мовчан – “Загнуздані…” вірш.