Павло Мовчан – Єдине

Єдиний простір, що на все життя,
єдиний світ, який ти іменуєш;
збігається в єдине почуття
любов і зненавидь, що у тобі нуртують.
Кров глибшає, хоч гостроребрий світ
впивається в ростучу оболонку,
збіга сльоза, затягуючи слід,
немов мороз димучу ополонку.
Поглиблюється пам’яті кристал,
заламлюючи пройдене минуле,
єдине слово тихне на вустах,
немов бджола, що поверта у вулик.
Аби рости – свій контур розімкни,
кути наріжні тілом обволікши;
спорідненість шукай, не множини;
переходи у форми завше інші.
Бо ти єдиний, і єдиний чин,
і суть одна відвічних перевтілень:
в лункому колі викруглих хвилин
оце одне, що нам незрозуміле.



Павло Мовчан – Єдине вірш.