Павло Мовчан – Зупинка

Вже дихають вирієм крила лелечі,
і тінь прохолоди все довше лежить
у тебе в ногах. І згинаються плечі,
так наче поважчала неба блакить.
В сусідськім дворі відбуяло весілля:
спориш весь затоптано, вибитий тік,
і жовтий листочок, немов на похмілля,
кружляє, танцює востаннє за вік.
О часе біжучий, на хвилю спіткнися,
незримий годинник у серці спини…
На що сподіватись деревам чи листю?
Що коло почнеться нове із весни?
Та півнячий глас полум’яно-окличний
немов запевняє: все буде як слід.
Щомиті вода прибуває кринична
і міниться в барвах золочений світ.
З-за хмари лляної прорізався промінь,
ріденьку траву аж до дна просвітив,
і тінь твоя в землю вросла, наче корінь,
та час хилитнув: ну хутчій відпусти!..



Павло Мовчан – Зупинка вірш.