Павло Мовчан – Марія

Ти – доле моя у країні живих. І пристання.
Знемігся язик мій щомиті тебе покликать:
для ймення твойого я випив повітря останнє,
для з’яви тебе в уяві моїй – вже повіки тремтять…
Мов лопнула куля – світ збігся і стиснув довкола…
Та, наче мачина, ти ходиш по жилах в мені,
розтулюю губи, холонучи в смолах,
і рухи судомляться, шепти такі голосні:
– Ма-рі-є-є… –
Був поклик солодкий, солодкою – мука.
Вода у відерці затвердла на лід,
у товщу густого повітря рука твоя стука…
– О, скільки ж я спав, якщо перебарвився світ!
– Маррі-є-є…-
Пухирчики швидко холонуть,
опукливши простір, загуслий в бурштин.
Ми – зміст, а не форма. Простерті до тебе долоні
такі красномовні. І свідчить стремління
про вічне життя, а не згин.
Отава духмяна травою зеленою стала,
і стріха розшита колоссям налитим дзвенить…
– Маріє, чому ти змарніла?
– Я любий, не спала, аби не прогаяти сонячну мить.
Аби в забутті про життя не забути –
у лоні ж моєму окрушина світла росте.
Це ж я з твоїх віч, наче ряст, іздмухала сутінь:
дзвенить довкіл тебе повітря співке, золоте…
Воно, наче призма, все збільшило втричі…
зіниці і вії… поглибивши зморшки чіткі,
і згадки провальні, немовби хтось пам’ять позичив,
лиш ти височієш, і сонячна пустка довкіл…
– Допоки ти спав, прожила я потрійно:
за себе, і тебе, й за те, що у лоні було
мачиною-іскрою (тихе життя самостійне),
аби не отвердло вкруг тебе повітря на скло.
…Припавши до губ моїх, вдмухала знову ти в мене,
живлюще повітря, краплину свойого життя.
І я гуконув на весь голос шалено:
– Маріє! –
і знову запавсь в забуття.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (5 votes, average: 4,40 out of 5)
Павло Мовчан – Марія вірш.