Павло Мовчан – “Край тіні власної ти, матінко, сидиш…”

Край тіні власної ти, матінко, сидиш,
покрай життя, покрай своєї долі,
і зеленіє в затінку спориш,
і високо тобі, як на престолі.

І все ти бачиш, все до білоти,
до мого смутку, до рубця на тілі –
все бачиш ти, все чуєш серцем ти,
проламуючи простір скрижанілий…

Моя печаль, жалі мої і біль
відлунюють у виболенім серці.
І я, мов дощ, до тебе звідусіль
іду, іду з наповненим наперстком.

Не меду, ні – цілющої води
я зачерпнув з глибокої криниці.
Далекий я, та жди мене, та жди,-
я донесу на денці хоч росицю.

Коліна збив і лікті обшмульгав,
до кістки здер всю шкіру, наче лико, –
повітря дране нею залатав,
аби тебе, аби тебе не кликать…

Але ти чула, бачила, була
побіля мене, у мені, зі мною,
росиченьку в наперстку подала,
розбавлену останньою сльозою.



Павло Мовчан – “Край тіні власної ти, матінко, сидиш…” вірш.