Павло Мовчан – Життєвий проміжок

Все повернути втрачене зумію,
у повноті життєвій проживу…
Отак гадав… плекав таку надію…
Напружував життя, як тятиву.

І жили всі розслабли від напруги,
розм’якли від мовчання всі слова,
і день ждання спалив язик на вугіль,
і голос лопнув, ніби тятива…

Став зайвим поклик, непотрібні – звуки…
Вже неспроможен й тіні перейнять…
Ти вилущилась, розчахнувши руки, –
дві волосинки з кіс твоїх горять.

Не втримаю й найменшої сніжини…
Тож як я міг привласнити когось,
якщо я сам – суцільна порожнина,
де навіть ім’я власне розповзлось…

Та й хто присутній був в мені донині,
якщо в душі – ні дна, ні глибини.
Яскраво спалахнули волосини,
і, мов від струму, луснули вони.

Ніби сліпець, я натикавсь на речі,
на гострі лікті, губи голосні,
і відчував всі межі порожнечі,
що озивались болісно в мені.

І голоси навколишнього світу
будили муку й приспану луну…
Поміж руками крутонувся вітер
і груди розімкнув, ніби стіну.

І відступались люди та дерева,
кололась під ногами щира твердь…
Та не роздався проміжок життєвий,
з якого протяг мене вимів геть.



Павло Мовчан – Життєвий проміжок вірш.