Павло Мовчан – Єднає нас вода

Повні змісту джерельного вкляклі дерева і сизі сніги
ніздрюваті,
від яснющої чіткості мружусь – зіниці болять.
Як же витримать світ? (Бо для мене його забагато,
для дзеркальних дерев рук не стане, аби обійнять).
Як же бути мені, якщо в світлі прозори
входить промінь, а я в промінь входжу стеблом?
Певна річ, розчиняємось ми для майбутніх повторень,
аби, снігом заснувши, збудитись в ярку джерелом.
Скільки неба далекого! Пара укутує губи,
видихається даль, вимовляється мерхлий листок,
і вода вироста кучеряво, зіп’явшись на зруба,
розметавши довкола співучий пісок.
І доповнює ліс твою мову собою,
і вивершує зір висотою настійних дерев.
Не байдужістю, ні, а єднає жадання любов’ю
із твоїми вустами вуста щиромовних джерел.
Очі в очі – і нуриться зір у безодню,
і від подиху хвилиться вглиб віддзеркалена мить,
і корінням тоненьким вода у тобі проростає сьогодні,
аби замкнуту кров з вічним плином своїм сполучить.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Єднає нас вода вірш.