Павло Мовчан – Величання води

Грунтуймо собі ніч, бо йде вода висока.
Окличники сурмлять в зелену бугилу,
і ручі конюхи вже білять коням боки,
і так, без поводів, пускають їх на луг.
Підрізуйте вогонь, перейнятий у спадки,
розшийте житла всі і цямрини замкніть:
іде вода до нас через широку кладку,
кладіть до ніг її просту вербову віть.
Бо ж це все – вочевидь, як сум’яття загальне,
надходини, і сплеск, і подихи устріть;
і кожному в руці цвіте стебло клечальне,
що хочуть, як свічки, в цвітінні відгоріть.
Прихильна будь єси до нашого днювання,
до суєти суєт, до спевнених надій.
На нитці сировій заграєм величання
з присвятою себе – потульності твоїй.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Величання води вірш.