Павло Мовчан – Окремішність

Все в світі спільне… спільний час…
Я ж маю лише голос особистий…
Нічого не привласнив про запас,
лише тебе, любове, я примислив.
І шепотів, і думав: ти – моя…
ввібрав тебе у зір, вдихнув в легені,
ти ж, як вода весняна з ручая,
зміливши душу, витекла із мене.
Навіть печаль належить не мені,
а тільки біль, бо голос мій, як рана,
і запісоч зосталася на дні,
до губ луска присохла копійчана…
Чого ж я так жаждиво воду пив
і брость твою прищеплював до себе,
ось вихлинає горлом біль тупий, –
ти відчахнулась уві сні від ребер…
І що не день, то я не той, не свій,
себе вчорашнього я видихав сьогодні,
і, як воскреслий Лазар, рву сувій,
аби звестися з спільної безодні.
І так вдивляюсь пильно в дерева,
в листки, в піски, у ріняки нечулі,
немов все суще – плоть моя жива,
яка колись від мене відчахнулась.
А все довкола мене удає,
що ми – чужі, що навіть не знайомі,
і що життя у кожного своє,
і не доводиться ніким ніхто нікому.
І я чиню безглуздя, що тулю
листки до губ, і гладжу кожен камінь,
і шепочу: – Люблю, люблю, люблю…
Все, що було, усе, що стане нами.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (4 votes, average: 4,50 out of 5)
Павло Мовчан – Окремішність вірш.