Павло Мовчан – Занурення

Пітьмаву безодню промацував промінь далекий,
щоб виявить в ній таємницю буття.
Біліли димами по гніздах лелеки,
і прагли дерева земного злиття.
А промінь ішов змійовими валами,
жуків висрібляв і траву хилитав;
він світлом своїм примагнічував плями…
і ними порожні очниці латав…
О зірко! Ти вузлик на згадку про вічне,
щоб я – проминущий – свій вік пам’ятав,
щоб я пригадав, як цей промінь двосічний
повздовжньо мене вже колись розтинав.
Усе поділивши на ліве та праве,
він в серці полишив проміжок пустий,
де світло струмке запеклося криваво,
проміжок, який лиш заповнюєш ти…
Та нині той промінь ввійшов, як у піхви,
байдужим металом з малюнком іржі
і витіснив плач, перемішаний сміхом,
з грудей – і за мить я вже геть спорожнів.
Ваги не було, бо і час був відсутній,
а промінь, мов паля, занозивсь у плоть,
і біль був зарукою мук на майбутнє,
і світло текло, щоб мене розколоть.
Без тебе, любове, і я спорожнілий,
утратив міцноту, не маю суття.
Ти міряєш, зіронько, променем білим
глибінь самоти і болючість життя.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Занурення вірш.