Павло Мовчан – Благодать

Світло на землю ллється без стриму,
Божа поймає світ благодать.
Янгол сідає сонячно-зримий,
коники ніжно в травах сюрчать.
Що нас окремить усіх, розлучає,
хто нас за руку заводить сюди
в зону лункої щемкої печалі,
де самохіть зостаєшся один?..
Де неподільні що біль, що розлука,
де сам із себе ти радість снуєш…
І простягаєш до янгола руки:
– Пам’ять мою моїм тілом обмеж…-
Нащо мені в інший вік зазирати
і відчувать, що на палі сидиш,
зір свій
проціджувать нащо крізь грати?..
– Янголе зримий, куди ж ти летиш?!
Крик зостається запертим в легенях,
душу відтінює світло струмка…
Янгол летючий виймає із мене
душу, а може ж, мого двійника?..
Об землю кинув і очі стоячі
тінню летючою запорошив.
Кулю земну іншу в небі я бачу,
зір мов углибивсь, розсунувся вшир.
Поворушити пучкою хочу,
хочу себе у собі пригадать…
Коники дружно в лузі сюркочуть,
тіло твоє пойняла благодать…



Павло Мовчан – Благодать вірш.