Павло Мовчан – “Не розмежовані вітрами…”

Не розмежовані вітрами,
сплелись дерева понад нами.
Дрімотно голуб туркотів
в гущавині на самоті,
і соломинки золоті
ламались в’яло під ногами.
Криничні погуки зозуль
кропились у блакить півкуль
і щось забуте воскрешали,
розмиті риси проступали
крізь набігаючу сльозу:
ягня чи янгол – не впізнали,
бо крила застили зозуль.
Самоозвучені ущерть,
самоошукані собою,
ми полишали власну твердь,
щоб, впавши, скрикнути від болю.
Ото береза, а це в’яз,
і ноги коле нам солома,
і одхиля на обіч нас
важка і неухильна втома.



Павло Мовчан – “Не розмежовані вітрами…” вірш.