Павло Мовчан – Вирок

Зживаю душу всю до порошинки,
зживаю власну душу, як чужу…
Кров вистудив…
життя своє розтринькав…
Що тобі, Боже, в судний день скажу?

Що словоблудив, потакав слухняно,
підспівував і в чарку підливав
мерзотнику, з яким братався п’яно,
що вигиналася душа моя крива?..

Хіба лише собі тоді я шкодив,
як вимовляв закляття: ком-про-міс…
Коли ховав правдиве все насподі,
і чув брехню, і бачив кривду скрізь?

І світ потворив словом та мовчанням:
паплюжив землю, криниці труїв…
Твій, Боже, суд відбувся, та питання
я утопив в багнюці марних слів.

Твій суд відбувсь.
Та вирок чинність втратив:
усі живі… І ви брешіть, брешіть…
супроти серця на сорочці м’ятій
лиш пляма позосталась від душі.



Павло Мовчан – Вирок вірш.