Павло Мовчан – Обручі

Ущільнюється час до чорноти на небі, –
безвічне проступа у розсипах зірок…
Я так віддаленів, мій Господи, від тебе,
що всотувати треба у себе кожен крок.

В мені ти був завжди, ніби вода в криниці,
щомиті прибував живлющим джерелом…
Та згодом я губив тебе по крапелинці,
спустошувалось тіло поволі, як дупло…

І відступився я, і світло обірвалось
з-під ліхтаря углиб, у спорожнілий зруб;
я провалився в тінь, в глухе нічне провалля,
і не доходить крик з душі мені до губ.

На глиняному дні, в чорноземі нічному,
знайшов я обручі і дротяне кермо,
що віддане було безликому Нікому;
гадючився в ногах спіщанілий струмок…

Співучі обручі колись до виднокола
розкручували очі, співав безмежний степ,
а з губ зривався часто стрічкастий чистий голос,
де вишите було ім’я твоє святе…

У захваті життя, у повноті чуттєвій,
стискаючи кермо, за обручем я біг, –
він згодом розкрутивсь в дорогу металеву,
що, звабивши, втекла колесами з-під ніг.

І на баюрах днів, по всіх життєвих стиках
словник я розструсив і скарб життя твердий;
стискався простір весь тим обручем великим,
що стримував мій глузд від розпаду завжди.

Чому ж, ти, Боже мій, від мене відцурався?
Нема шляхів до тебе ні вдень, ані вночі…
Не виповнить ні н и н і, ні в зачассі:
розсипалася пам’ять – зостались обручі…



Павло Мовчан – Обручі вірш.