Павло Мовчан – Тяжіння

Приручений вітер слухняно зі мною ішов через степ,
куйовдив волосся уже не густе
і слід замітав – лишався хвилястий пісок, –
лише б не запікся важкий, переходжений крок.
Розмлоєна пахла земля глибиною,
і час розкривався, мов скойок долоні,
аби показати на хвильку перлину зернини
і визначить сенс прожитої кожної днини.
І щоб повернутись назад, де паслися коні зелені,
щоб слід полишити, набрав я землі повним-повні кишені,
та вітер під лікті мене піднімав, і розвіював порох,
і вузлики дат розпускав, і пам’ять прозорив:
хто ти, звідки, навіщо, куди?
Не питайся, бо тут був завжди,
був ти всюди усім одночасно,
через те й почуваєшся щасно
і злетиш, мов дрібна порошина,
поки простір тебе не зупинить.
Адже простір – то пам’ять про час, –
він завжди віддзеркалює нас
грудомахою, шляхом, стеблом, борозною,
аби душу твою, як зернину, роздвоїть,
розчахнуть пополам твою плоть обважнілу,
щоб одна половина д’землі,
а інша – до неба довічно тяжіла.



Павло Мовчан – Тяжіння вірш.